Ця вишукана усміхнена жінка мандрує дахами нашого міста, знає безліч історій та легенд Сумщини, влаштовує історично-гастрономічні прогулянки з дегустацією козацької кави за таємним рецептом, фотографує міські краєвиди з незвичних ракурсів та створює чарівні прикраси ручної роботи. Тому і розповіді сумчанки Вікторії Закорко нанизуються так же щільно і невимушено як намистини, і слухати їх саме задоволення.
— Розкажіть про себе для людей, які Вас не знають.
— Я народилася та все життя живу у Сумах, тому більшість моїх дитячих спогадів, і добрих, і сумних, пов’язані з нашим містом. До семи років я жила з батьками та старшим братом на вулиці Троїцькій у старому будинку, який на початку 1970-х визнали непридатним для проживання, і ми отримали квартиру у новому будинку на вулиці СКД. До речі, старий будинок стоїть і досі. Але багато моїх дитячих спогадів пов’язано з Києвом, бо там жила рідна тітка мого батька, яку ми відвідували кожного літа. Тому з усіх міст в Україні, де мені вдалося побувати, Київ мені найрідніший. Зараз там живе мій син, тому я знову буваю у столиці досить часто.
— За фахом Ви філолог російської мови та літератури, а після Революції Гідності стали винятково україномовною. Як вам це вдалося? Бо часто люди скаржаться, що вони хотіли б розмовляти в побуті українською, але занадто складно змінити свідомість. Ви думаєте українською?
— Так, за фахом я філолог російської мови, але закінчувала навчання у педуніверситеті вже у незалежній Україні у 1992 році. Нам тоді додали у навчальну програму курс української мови. А у 1994 році я прийшла працювати у художній музей, де якраз були можливості практикувати українську на екскурсіях та наукових заходах. Я багато років прожила білінгвом, коли українську і знала, і любила, але у повсякденному житті розмовляла російською. Все змінилося після Майдану та початку війни у 2014-му. Мені російська просто стала заважати. Остаточно і повністю я перейшла на українську у серпні 2016 року, напередодні 25-ої річниці Незалежності України, завдяки проекту «Мовомарафон», до якого всі бажаючі мали змогу долучитися у Фейсбуці. Тоді треба було виконувати різні мовні завдання протягом 4-х тижнів та ділитися результатами на своїй сторінці. Я й досі дуже вдячна організаторам та всім учасникам марафону за натхнення та незабутній досвід. А скільки було захоплюючих відкриттів у процесі виконання завдань: кіно, музика, книги! Невдовзі після марафону я помітила, що не тільки розмовляю, але й думаю українською.
— Розкажіть про те, як ви стали руфером, тобто зацікавились дахами. Яка ваша найцінніша знахідка під час цих подорожей? Звідки відкривається найзахоплюючий сумський краєвид?
— Влітку минулого року у рамках Школи амбасадорів міста ми з друзями потрапили на башту СумДУ на Петропавлівській вулиці. Звідти відкриваються чудові краєвиди на історичний центр Сум. Так ми почали шукати можливості, щоб потрапити на сумські дахи та висоти. «Ми» — це адміни групи історично-краєзнавчого напрямку «Мої Суми» у Фейсбуці.
Нас читають, про нас знають, тому завдяки особистим домовленостям нам вдалося потрапити на дзвіниці головних сумських храмів: Спасо-Преображенського, Троїцького та Воскресенського. Восени ми розпочали цикл нарисів про історію сумських шкіл. У тих школах, де це було можливо технічно, ми також побували на дахах. Після кожного такого походу ми викладаємо у вільний доступ фотоальбом. Найбільш цінні для мене фото Сум зроблені з дзвіниці Спасо-Преображенського собору, бо з цієї висоти весь центр видно як на долоні, а фотокамера з хорошим зумом ще дозволяє зловити такі ракурси та деталі, які інакше не побачиш.
— Розкажіть детальніше про Школу амбасадорів. Чи планується продовження проекту влітку?
— Ви знаєте, що у Сумах тепер можна скуштувати Козацьку каву? Вона стала надбанням під час Школи амбасадорів — проекту громадської організації «Центру освіти впродовж життя» та агенції промоції «Суми». Протягом шести тижнів 14 сумчан опановували професію гіда.Кожний учасник мав завдання підготувати для захисту свій власний проект екскурсії. Мені була цікава тема гастрономічних подорожей. І я дуже вдячна одній сумській кав’ярні за співпрацю та їх авторський рецепт кави, який присвячено козацькому минулому нашого міста. Так з’явилися «Кавові прогулянки»: мої екскурсії для сумчан разом з дегустаціями кави. Мрію цієї весни випити кави на світанку на якомусь з сумських дахів.Є вже певні плани, але нехай це ще побуде секретом. (До речі, анонси наступних кавових прогулянок Сумами можна буде знайти на особистій Facebook-сторінці Вікторії Закорко – ред.).
— Де в Сумах ваше особисте місце сили?
— Крім парку Асмолова, час від часу буваю на Петропавлівському цвинтарі. Чому? Для мене важливо побути біля сучасного меморіалу наших земляків, що загинули під час російської агресії, віддати їм шану. Ще відвідую могили видатних сумчан. І мої дідусь з бабусею теж там поховані. Тож для мене цвинтар — це місце пам’яті і молитви, і час, проведений там, допомагає тримати мій життєвий фокус на важливому.
— Живемо в буремні часи – зради, перемоги, вибори на носі… Поділіться рецептом проти втоми від інформаційного навантаження та буденності?
— Мене рятують прогулянки Сумами з фотокамерою. Вже років п’ять майже кожного дня фотографую місто: у всі пори року й при різній погоді. Маю проблеми з зором,тож не завжди можу роздивитися багато деталей, а на кадрах, знятих з великої відстані, це стало можливим. Головне — зберігати здатність дивуватися та знаходити щось нове у таких звичних речах.
— Які культурні заходи за останній рік справили на Вас яскраві враження?
— Мій улюблений арт-простір у Сумах — галерея БюроАрт (куратори — Римма Мілєнкова та Вадим Дубодєлов), люблю відвідувати там і виставки, і зустрічі з цікавими людьми, і майстер-класи. Все ніяк не потраплю на якусь виставу родинного театру «Нянькіни», у цьому плані у мене ще все попереду. За минулий рік найбільше вражень та спогадів залишив мені фестиваль «Ніч міста», коли за кілька годин можна було відвідати зо два десятка локацій. Сподіваюся, що у цьому році сумчан знову порадують фестивалі «Ніч музеїв» та «Ніч міста».
— Що радите почитати та подивитись?
— Мої улюблені письменники Рей Бредбері, О.Генрі, Антон Чехов, подружжя Дяченків, зараз тільки відкриваю для себе укрсучліт. Прочитала «І знову я влізаю у танк» Оксани Забужко,вразила «Чорнобильська молитва» Світлани Алексієвич, ще «Третій фронт» Владислава Івченка перечитала вже двічі. Люблю історичне кіно та зняте за реальними подіями. З тих, що нещодавно переглянула: «Втеча з Шоушенка», «Темні часи», «Королева». В кінотеатрі дивилася «Зелену книгу» та «Людину з табуретом» – обидва фільми залишили різні, але сильні враження.
